Духовна семінарія (тепер - Академія образотворчого мистецтва і архітектури), 1899-1901 рр. (архіт., іст)

Адреса: 
Вознесенський узвіз, 20

Будівля зберіглася на заломі Вознесенського узвозу (за колишньою адресою тут була вулиця Смирнова-Ласточкіна). Узвіз веде в напрямку Подолу, з виходом на вул. Межигірську. Споруда – у глибині подвір'я, яке склалося на історичній території передмістя давнього Києва, що мало назву Копирів кінець і вперше згадується у літописі під 1121 роком. Перед будинком семінарії збереглися залишки фундаменту храму кін. XI ст., можливо монастиря св. Симеона на Копиревому кінці, заснованого тут у 1070-х pp. князем Святославом Ярославичем. Фундаменти ще однієї церкви XII ст. відкрито за будинком семінарії. У XVI ст. на цьому місці було подвір'я католицького єпископа. У XVII ст. цю територію указом гетьмана Б. Хмельницького передано київському митрополиту. У 2-й пол. XVII ст. на руїнах монастиря зведено Вознесенську церкву (дерев'яну із дзвіницею), перебудовану у XVIII ст., яка проіснувала до XIX ст. і дала назву узвозу, що веде до Подолу.

Триповерховий цегляний будинок початково спеціально споруджувався для Київської духовної семінарії, розрахованої на 500 вихованців. До 1901 р. семінарія містилася у зведеній ще в 1828-1830 рр. будівлі на Подолі на вул. Костянтинівській. Перший варіант проекту нового будинку духовної семінарії належав київському архіт. В. Ніколаєву (1894 р.), остаточний варіант – петербурзькому архіт. Є. Морозову (1898 р.). Будівництво здійснював київський єпархіальний архіт. Є. Єрмаков.

У 1960 р. з’явився новий чотириповерховий навчальний корпус, а в 1975-1980 рр. було здійснено реконструкцію і добудову приміщень у бічних об'ємах споруди. Будівля у плані симетрична, складається з двох поздовжніх і трьох поперечних корпусів, що формують два замкнутих подвір'я з проїздами з боку тильного фасаду. Внутрішнє планування – коридорне, однобічне (у середньому поздовжньому корпусі – двобічне). На рівні верхніх поверхів над головним входом приміщення з хорами колишньої Трьохсвятительської домової церкви (тепер актова зала). Для цегляних чолових фасадів (тепер пофарбовані) характерний чіткий ритмічний ряд віконних прорізів з аркоподібними перемичками. У приміщеннях другого поверху вони більші. У декорі прорізів помітний вплив романського зодчества, а в елементах цегляного декору простежується також так званий неоросійський стиль.

Інтер'єри мають раціональний характер оздоблення. У приміщенні колишньої домової церкви, якій притаманні високі акустичні властивості, збереглися круглі колони під хорами. Будівля належить до найкращих споруд в архітектурі Києва кін. XIX – поч. XX ст., оформлених у так званому цегляному стилі.

У 1903 р. духовну семінарію закінчив Стеценко Кирило Григорович (1882-1922) – композитор, хоровий диригент, музично-громадський діяч, священик; у 1917 р. Козицький Пилип Омелянович (1893-1960) – композитор, педагог, музикознавець, музично-громадський діяч, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1943 р.).

В 1918-1919 рр. будинок використовувався під казарми корпусу Січових стрільців, які брали участь у Першій світовій війні в складі війська Австро-Угорської імперії.

З 1925 року в будинку розмістився Київський державний художній інститут, з 1992 р. – Українська академія мистецтв; з 1998 р. – Академія образотворчого мистецтва і архітектури). Виникла на базі Української державної академії мистецтва, заснованої в 1917 р. з ініціативи таких визначних мистецтвознавців і художників, як Д. Антонович, М. Біляшівський, М. Бойчук, М. Бурачек, М. Жук, В. та Ф. Кричевські, А. Маневич, О. Мурашко, Г. Нарбут, Г. Павлуцький. В організації академії безпосередню участь брав голова УЦР М. Грушевський, який разом із генеральним секретарем освіти І. Стешенком був автором її першого статуту.

Урочисте відкриття Академії мистецтва відбулося 22 листопада 1917 р. в приміщенні теперішнього Будинку вчителя на вул. Володимирській, 57, де кілька місяців розміщувалися навчальні майстерні академії. У 1918 р. їй було надано приміщення на вул. Ярославів Вал, 40 (згодом Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого). Статут і циркуляр про заснування Української державної академії мистецтва були затверджені 5 грудня 1917 р. Ректором академії обрано Ф. Кричевського, з травня 1919 р. – Г. Нарбута.

В 1918-1920 роках в академії навчалося від 36 до 100 студентів. У 1922 р. її було реорганізовано у Київський інститут пластичних мистецтв. У 1924 р., з приєднанням до нього Київського архітектурного інституту (заснованого в 1918 р.), він дістав назву Київського художнього інституту (КХІ).

У 1920-х pp. інститут стає багатопрофільним навчальним закладом із факультетами: живописним (відділення монументальне, станкове, текстильне і теа-кіно-фото), архітектурним (відділення загальної архітектури й урбанізму), скульптурним (відділення скульптури, кераміки, деревообробки), поліграфічним (відділення високого, плоского й глибокого друку та лабораторія книги), художньо-педагогічним (відділення профосвіти, політосвіти, клубне та музейно-екскурсійне). У серед. 1920-х pp. в інституті навчалося близько 800 студентів, викладацьку роботу здійснювали 130 педагогів.

У 1920-1930 рр. тут працювали митці найрізноманітніших напрямів: живописці – О. Богомазов, М. Бойчук, П. Голуб'ятников, М. Козик, A. Крамаренко, Ф. Красицький, Ф. Кричевський, К. Малевич, С. Налепінська-Бойчук, В. Пальмов, М. Рокицький, Є. Сагайдачний, А. Таран, В. Татлін, О. Усачов, А. Черкаський; архітектори – О. Вербицький, І. Грабовський, М. Даміловський, В. Кричевський, І. Моргілевський, В. Онищенко, В. Риков, В. Фельдман, П. Юрченко; історики і мистецтвознавці – І. Врона (1924-1930 рр. – ректор), С. Гіляров, Ф. Ернст, B. Кульженко, М. Макаренко, М. Павленко, П. Попов.

У кін. 1920-х – на поч. 1930-х pp. інститут дав українському мистецтву велику групу майстрів, які незабаром зайняли провідне місце в національній культурі. Серед них: живописці – І. Беклемішев, С. Григор'єв, І. Жданко, В. Костецький, О. Павленко, М. Рокицький, І. Штільман та багато інших; графіки – О. Пащенко, Г. Пустовійт, О. Сахновська; художники театру – В. Борисовець, М. Духновський, Ф. Нірод, М. Уманський; архітектори – В. Заболотний, Й. Каракіс, П. Костирко, М. Холостенко, П. Юрченко; скульптори – Г. Петрашевич, Г. Пивоваров, А. Писаренко.

В 1930 р. у зв'язку з реформою вищої та середньої технічної освіти було закрито архітектурний факультет (з 1933 р. – знову відновлено) і на базі його та інженерно-будівельного факультету Київського політехнічного інституту утворено Київський інженерно-будівельний інститут; поліграфічний факультет разом із поліграфічними факультетами Харківського та Одеського художніх інститутів став базою для організації у Харкові Українського поліграфічного інституту (з 1949 р. працює у Львові); на базі текстильного та кіно-фотовідділів Київського художнього інституту у Києві було створено текстильний інститут та кіноінститут. Художній інститут отримав назву «Інститут пролетарської мистецької культури».

В 1934-1935 роках в інституті знову було здійснено докорінну реорганізацію навчально-виховного процесу. Після закриття Одеського та Харківського художніх інститутів (студентів і викладачів цих вузів було переведено до Києва). Київський художній інститут став єдиним вищим мистецьким закладом в Україні з підготовки художників та архітекторів і дістав нову назву – Український художній інститут (з 1939 р. – Київський державний художній інститут). На викладацьку роботу запрошено видатних майстрів мистецтва і досвідчених педагогів: П. Волокидіна, М. Гельмана, К. Єлеву, Ф. Кричевського, К. Трохименка, Л. Черкаського, М. Шаронова, О. Шовкуненка, а також молодих тоді майстрів: С. Григор'єва, С. Єржиківського, В. Климова, В. Костецького, П. Ульянова, І. Штільмана та ін. У здійсненні перебудови брали участь російські художники та педагоги І. Бродський, І. Грабар, Б. Йогансон, П. Котов, Г. Ряжський, Л. Шервуд. Лекції з теорії та історії мистецтва у 1930-ті pp. систематично читали російські мистецтвознавці Ю. Колпінський, В. Лазарев, О. Сидоров, О. Федоров-Давидов.

У кін. 1930-х – на поч.1940-х pp. інститут підготував велику групу талановитих майстрів. Серед них – Ф. Кличко та О. Нестеренко (загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни), Є. Волобуєв, М. Іванов, Г. Меліхов, С. Отрощенко та інші, які згодом стали видатними майстрами українського мистецтва. Під час Великої Вітчизняної війни інститут було евакуйовано спочатку до Самарканда, а потім до Загорська (нині Сергієв Посад, Московська обл.). А в самому будинку в 1941-1943 рр. містилася Київська біржа праці та виробничо-художні майстерні.

У 1944 р. інститут повернувся до визволеного Києва. А у 1945 р. було відновлено графічний, в 1958 р. – художньо-педагогічний факультети. У 1959 р. було створено мистецтвознавчий факультет. У повоєнні роки на викладацьку роботу запрошено видатних педагогів, які працювали тут у 1920-1930-х pp. До педагогічної діяльності були запрошені провідні майстри і талановита молодь, які закінчили інститут наприкінці 1930-х та в 1940-1950-х pp. Серед них – професори, дійсні члени Академії мистецтв СРСР – живописці С. Григор'єв, О. Шовкуненко, ск. М. Лисенко, графік В. Касіян; члени-кореспонденти AM СРСР – живописці В. Костецький, Г. Меліхов, графік О. Пащенко; живописці, народні художники УРСР Г. Світлицький, К. Трохименко; народні художники СРСР А. Петрицький, В. Пузирков; заслужені діячі мистецтв України – ск. М. Гельман, живописці М. Шаронов, І. Штільман, графіки К. Єлева, І. Плещинський.

Значний вклад у підготовку фахівців з архітектури у повоєнний час зробили дійсні члени Академії архітектури УРСР П. Альошин, В. Заболотний, дійсні члени Академії будівництва і архітектури УРСР А. Добровольський, Є. Катонін, Б. Приймак, професори П. Костирко, О. Малишенко. Тепер в академії працює 13 кафедр, друкарня, художньо-методичний музей, у фондах якого налічується понад 7 тис. художніх творів. З 1991 р. відкрито аспірантуру.

У 1998-1999 рр. діяло 5 факультетів: архітектурний, графічний з відділенням графічного дизайну; живописний з відділеннями театрально-декораційним та реставрації олійного живопису; скульптурний, мистецтвознавчий з відділенням мистецтвознавства, організації та управління художньої культури.

Перед будинком, у сквері, споруджено скульптурні пам'ятники, виконані в різний час викладачами і студентами інституту: бюст Т. Шевченка (ск. М. Лисенко, арх. І. Шемседінов, виконавець А. Клименко), пам'ятник Лесі Українці (ск. В. Прядка), пам'ятник студентові інституту Я. Приходьку, який загинув під час Великої Вітчизняної війни (ск. Н. Карбовська). У 1960-х рр. споруджено меморіальний комплекс із стелою, на якій викарбувано прізвища студентів і викладачів вузу, які полягли в роки війни (архітектори І. Шемседінов, Є. Вересов).

У 1994 р. на фасаді будинку встановлено бронзову меморіальну дошку на пошанування засновників Української академії мистецтва. На дошці зображено барельєфні портрети М. Грушевського та І. Стешенка, художників М. Бойчука, М. Бурачека, В. та Ф. Кричевських, А. Маневича, О. Мурашка, Г. Нарбута (скульптори М. Вронський, І. Овдійчук, архіт. В. Чепелик).

16 грудня 1996 р. біля академії встановлено пам'ятник художникам – жертвам більшовицьких репресій (ск. Б. Довгань, архіт. Ф. Юр'єв). На плиті викарбувано імена загиблих митців: розстріляних (М. Бойчук, Ф. Ернст, С. Налепінська-Бойчук), померлих у тюрмі під слідством (С. Гіляров), тих, що загинули у таборах і на засланні (Є. Кузьмін), жертв індивідуального терору (А. Горська, О. Мурашко) – разом понад 40 імен.

 

Сергій Білокінь, Раїса Бондаренко, Михайло Кальницький, Михайло Криволапов

Звід пам’яток історії та культури України. Т.1, ч. 1. – К., 1999,стор. 353-355

 

Головна сторінка