Дзвіниця Софійського собору, 1699–1706 рр.

Адреса: 
вул. Володимирська, 24

Дзвіниця Софійського собору – дзвіниця собору святої Софії у Києві, пам'ятка української архітектури в стилі українського (козацького) бароко. Є одним з українських національних символів та символів міста Києва. Збудована в 1699-1706 роках коштом гетьмана Івана Мазепи. Значно перебудовувалась у 1744-1748 роках за проектом Йогана-Ґоттфріда Шеделя, у 1851-1852 роках за проектом єпархіального архітектора Павла Спарро надбудовано четвертий ярус. Вертикальна домінанта Верхнього міста. Складова частина Національного заповідника «Софія Київська». Занесена до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО під №527 (в комплексі монастирських споруд Собору Святої Софії). Є пам'яткою культурної спадщини національного значення, охоронний номер №1/2.

Дзвіниця Софійського собору належить до баштового типу споруд, чотириярусна. Основа в плані розміром 20 на 14 метрів, висота дзвіниці – 76 метрів. У напрямі із заходу на схід крізь дзвіницю проходить проїзд. Перший ярус складається з перехресних стін завтовшки 1,5-2 м, що сходяться під прямими кутами. Він служить опорою для вищих ярусів, товщина стін яких менша – імовірно, для зменшення навантаження на перший. У першого ярусу за перекриття служать циліндрові склепіння, три верхні яруси не мають міжповерхових перекриттів. Вони являють собою башту, що складається із чотирьох кутових пілонів, сполучених по периметру в зоні стикування ярусів. Від первісної споруди, зведеної у 1699-1706 роках, до нашого часу збереглися лише перший та частина другого ярусу. Попри це, архітектура й декор дзвіниці витримані в одному стилі, тож сприймаються як єдине ціле. Два нижні яруси в плані чотирикутні, два верхні – восьмикутні. Над ними височіє грушовидна баня, вкрита позолотою та увінчана маківкою з хрестом. Чотири архітектурні об'єми ярусів поступово звужуються догори та увінчуються банею, що надає будівлі пірамідальної композиції та підкреслює її парадність. Ярусність композиції позначено карнизами складного профілю, по вертикалі поверхні всіх стін розчленовано пласкими пілястрами, між якими розташовано декоровані ніші. Три верхні яруси відкриті назовні арками. Над проїздом на першому поверсі влаштоване закрите приміщення-сховище, куди ведуть гвинтові сходи в товщі стіни з північної сторони проїзду. Скульптурний декор дзвіниці чудово взаємодіє з її архітектурною композицією. Вона прикрашена різноманітним ліпним орнаментом, до якого вплетені сюжетні барельєфи – динамічні фігури ангелів у вигляді українських парубків у підперезаних жупанах, зображення купідонів, квітів у кошиках, масок, букетів, гірлянд, балдахінів над нішами, геральдичних двоголових орлів тощо. Східний фасад, звернений до Софійської площі, декорований на третьому ярусі постатями апостола Андрія та князя Володимира – основоположників християнства на Русі-Україні. Західний фасад, звернений до монастирського подвір'я, прикрашений постатями архангела Рафаїла й апостола Тимофія – небесних патронів митрополитів Рафаїла (Заборовського) (1731-1747) і Тимофія (Щербацького) (1748-1757), за яких дзвіниця перебудовувалася. Ліпний декор фасадів виконувався майстрами із Жовкви – Іваном та Степаном Стобенськими. Майже вся ліпнина збереглася, за винятком того, що було пошкоджено унаслідок потрапляння в будівлю снарядів під час воєн. Пофарбування стін дзвіниці до її перебудови у 1851-1852 роках було поліхромним. Так, після реконструкції 1744-1748 років стіни було пофарбовано в синій колір, ліпний орнамент мав колір слонової кістки, а постаті святих, ангелів та маски було пофарбовано за такою схемою: обличчя – жовтим кольором, волосся – чорною фарбою, вбрання – різними кольорами. Після реставрації та надбудови четвертого ярусу дзвіницю перефарбували у два кольори. Така схема пофарбування збереглася й понині. В усіх варіантах колір ліплення та прикрас лишався білим або слонової кістки, а поле стін фарбувалося в зеленкуваті чи бірюзові тони різної інтенсивності. В наші дні орнаменти фарбуються в яскраво-білий колір, стіни – в бірюзовий, що в поєднанні з сяйвом золотої бані створює дзвіниці відтінок урочистої святковості.

Перша відома історична дзвіниця була дерев'яною та стояла з північно-східної сторони собору, на відміну від сучасної, яка була зведена на південний схід від нього. Дерев'яна дзвіниця зображена як на малюнку голландського художника Абрагама ван Вестерфельда (1651), так і на плані міста Києва полковника Ушакова (1695). Вірогідно, її побудував Петро Могила під час реконструкції Софійського собору, проведеної у 1633-1647 роках – саме в цей час за його сприяння тут було створено чоловічий монастир, а його територію обнесено високою дерев'яною огорожею. Ця дзвіниця була чотириярусною, з в'їзною аркою у вигляді півкола на першому ярусі, над якою в зрубі пороблено бійниці. На другому була відкрита, огороджена парапетом з різьблених балясин, галерея на різьблених стовпах. Третій ярус мав круглі вікна, а на четвертому знаходилися отвори для дзвонів та власне дзвони. Завершувалася вона фігурною банею з півбанею. Мандрівник із Сирії Павло Алепський, який побував у Києві в 1654 та 1656 роках, при описі Софійського собору згадав дуже високу дерев'яну дзвіницю – найвищу серед усіх, які він коли-небудь бачив. Також він бачив великий дзвін на ній. Стара дзвіниця згоріла під час великої пожежі на території монастиря 1697 року, під час якої було знищено також майже всі дерев'яні монастирські споруди. Існує припущення, що висока дерев'яна споруда з чотирисхилим верхом, показана на малюнку 1651 року зліва від собору, є ще однією дзвіницею. Нова кам'яна дзвіниця в стилі бароко закладена 1699 року, а завершена в 1706 році. Таким чином, вона була першою кам'яною спорудою в монастирі, окрім собору. Будівництво відбувалося на кошти гетьмана Івана Мазепи та за сприяння київського митрополита Варлаама (Ясинського). Ім'я її архітектора невідоме, у документах збереглася лише згадка про одного з будівничих – «кам'яних справ підмайстра» Сави Яковлєва, мешканця Києво-Печерського містечка. Дзвіниця була спершу збудована триярусною з невеликою банею, що увінчувалася високим шпилем з хрестом. Розміщення дзвіниці на схід від собору є нетрадиційним, хоча й не забороняється канонами. Дзвіниця побудована саме в цьому місці з метою утворити чіткий містобудівний ансамбль: таким чином досягався зоровий зв'язок зі схожою дзвіницею Михайлівського монастиря, а також замикалася перспектива від усіх чотирьох воріт Верхнього Міста: Софійських, Печерських, Золотих та Львівських.

У 1709 році біля її стін відбулася урочиста зустріч Петра I та його полководців після перемоги в Полтавській битві, за що дзвіницю часто називали «Тріумфальною». Софійська дзвіниця після перебудови 1812 року. Акварель М. Сажина, 1840-ті роки. Оскільки дзвіницю було зведено на місці давнього яру, її верхні яруси почали руйнуватися вже дуже скоро після спорудження. Споруда дала тріщини, які після землетрусу 1742 року посилилися та стали загрожувати обвалом усієї будівлі. Тому 1744 року під керівництвом зодчого Йогана Шеделя було розпочато реконструкцію дзвіниці. Розібрано третій та частково другий ярус «мало не до звонов». Натомість зведено нові верхній і середній яруси, також у стилі українського бароко. Увінчувала її барокова баня з позолоченим шпилем, пофарбована зірочками на блакитному тлі. Роботи виконувалися на замовлення й коштом митрополита Рафаїла (Заборовського). Реконструкцію закінчено 1748 року. Після закриття монастиря у 1786 році та секуляризації земель монастирських маєтків багато церковних будівель почали занепадати через брак коштів у Софійського собору. До кінця XVIII століття зазнала занепаду й дзвіниця. Його довершив удар блискавки, що уразив верх дзвіниці у 1807 році, спаливши баню, яка була відновлена лише 1812 року «за новим профілем» у стилі класицизму. Нова баня також мала шпиль і, як свідчать обмірні креслення, в цілому формою повторювала стару, однак через її не дуже вдалі пропорції дзвіниця здавалася дещо присадкуватою. Підсилювалося це тим, що до середини XIX століття навколишня територія вже була забудованою багатоповерховими будинками, і дзвіниця стала втрачати пануюче положення в забудові як площі, так і Верхнього Міста.

У 1990 році на 14-й сесії Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, яка проходила в канадському місті Банфф, дзвіниця була включена до списку Світової спадщини в складі комплексу монастирських споруд Софійського собору під №527. 18 липня 1995 року під стінами дзвіниці, праворуч від її брами з боку Софійської площі, було поховано Патріарха Київського і всієї Руси-України (УПЦ КП) Володимира (Романюка). Похорон супроводжувався побиттям учасників похоронної процесії співробітниками органів МВС, через те, що ті спершу хотіли поховати Патріарха на території Софійського собору. Остання реставрація дзвіниці відбулась у 1997–2003 роках та коштувала близько 6 млн гривень. Під час реставрації стіни першого ярусу зміцнювалися вприскуванням цементно-піщаного розчину, який нагнітався під високим тиском через отвори у фасадних стінах. Через те, що розчин почав виливатися просто зі склепінь внутрішніх приміщень, роботи не були цілком завершені. Крім цього, були оновлені хрест та позолота купола, відреставровані зовнішні стіни та декор. Після завершення реставрації 27 червня 2003 року, вперше за кілька десятиріч дзвіницю було відкрито для відвідувачів.

4 квітня 2015 року в рамках відкриття фестивалю «Французька весна в Україні» на стінах дзвіниці та Софійського собору відбулася 3D-світлова вистава «Я – мрія», присвячена боротьбі України за свою свободу. Під час 20-хвилинного перфомансу в мозаїчних світлових зображеннях були показані важливі суспільні події в Україні та символи Революції Гідності.

На території Софійського собору Інститут геологічних наук НАН України проводить гідрогеологічний моніторинг. З 2001 року створено спостережну систему, яка складається з 12 гідрогеологічних свердловин та 4 гідрофізичних кущів, деякі з яких знаходяться біля дзвіниці. Після досліджень навколо неї було виявлено похований будівельний котлован, а під дзвіницею на глибині 4 м – суцільний фундамент з бутової плити на вапняному розчині. Дослідження вказали також на те, що підземні води на окремих ділянках геологічної основи підіймаються, що є свідченням антропогенного впливу. З 1995 року на дзвіниці проводяться геодезичні спостереження. Вони показали, що за 17 років спостережень (до 2013 року) західний фасад осів на 16,1 мм, східний – на 4,9 мм; різниця – на 11,2 мм. Зростання нерівномірності осідань фасадів почалося після 2002 року. Унаслідок цього станом на 2013 рік зміщення верху будівлі в західному напрямку на рівні хреста складало 186 мм. У 2011 році було проведено обстеження технічного стану конструкцій дзвіниці і виявлено такі пошкодження: окремі тріщини на зовнішніх стінах шириною розкриття до 3 мм, окремі тріщини на зведеннях і перемичках до 3 мм, зони замокання стін, пошкодження стін грибком, вивітрювання розчину цегельної кладки, сколи, відшарування і випадання штукатурки на карнизах ярусів. Вірогідними причинами виникнення пошкоджень дзвіниці є фізичний знос конструкцій протягом довготривалого використання, нерівномірні деформації основи фундаментів, незадовільне водовідведення опадів, неефективність гідроізоляції вимощення навколо будівлі. По результатам досліджень розробляються пропозиції наступного етапу реставрації.

Література: 1. Звід пам’яток історії та культури України. Київ. Кн.1 Ч.1. Київ.-К.1999. 2. Вікіпедія.

Інформація підготовлена Київським науково-методичним центром по охороні, реставрації та використанню пам’яток історії, культури і заповідних територій.

Головна сторінка