Комплекс Університету святого Володимира

Адреса: 
вул. Володимирська, 58-62

Комплекс Університету святого Володимира (тепер Київський Національний Університет імені Тараса Шевченка) Перша половина ХІХ – середина ХХ ст. Вул. Володимирська, 58-62, вул. Л. Толстого 12-14, бульв. Т. Шевченка, 13-17, вул. Обсерваторна, 3, вул. Б. Хмельницького, 37. Розташований на ділянках за адресами по вул. Володимирська, 58-62, вул. Л. Толстого 12-14, бульв. Т. Шевченка, 13-17, вул. Обсерваторна, 3, вул. Б. Хмельницького, 37.

Основна частина комплексу, сформованого у ХІХ-ХХ століттях, займає великий квартал у центральній частині міста між вулицями Володимирською, Вєтрова, Льва Толстого, Симона Петлюри та бульваром Тараса Шевченка. Сучасний абрис комплексу у містобудівній структурі цієї частини Києва сформований провідними вітчизняними та іноземними інженерами й архітекторами, які створили цілісний містобудівний ансамбль. Першим серед них був В. Беретті. Проектуючи головний корпус університету, він фактично розпланував основні магістралі міста у мало забудованій його частині. Вони утворили квартал, куди поступово увійшли основні споруди університету: головний корпус (1837-1843, вул. Володимирська, 60), ботанічний сад (1839-1850) з оранжереєю і службовим корпусом (1846-1849, вул. Комінтерну, 1 – збереглася тільки фасадна стіна), медичні корпуси (1885-1900, бульв. Т. Шевченка, 13-17), метеорологічна обсерваторія (1851-1854, вул. Л. Толстого, 14), хімічні корпуси (2-а пол. ХІХ - поч. ХХ ст., вул. Л. Толстого, 12), бібліотека (1914-1915, 1929-1930, вул. Володимирська, 62).

Останнім було зведено гуманітарний корпус (1940 р., вул. Володимирська, 58). Над їх проектуванням і спорудженням працювали відомі архітектори: батько й син В. і О. Беретті, П. Альошин, Ф. Ессен, М. Іконников, В. Осьмак, військові інженери К. Афанасьєв, І. Лільє та ін. За генеральним планом Києва, «височайше затвердженим» у 1833 році, для спорудження власного університетського будинку відводилася територія, прилегла із заходу до Золотих воріт, де тоді знаходилися дерев'яні провіантські магазини. 25 січня 1834 року оголошено конкурс на складання проекту київського університету, у якому взяли участь чотири провідні професори архітектури Імператорської академії мистецтв.

У січні 1835 року найкращим було визнано проект. архітектора В. Беретті. 17 вересня того ж року він виїхав до Києва оглянути місце будови і провести підготовчі роботи. Як головний архітектор увійшов до складу створеного Міністерством освіти «Будівельного комітету зі зведення будинків Університету св. Володимира у Києві», очолюваного попечителем Київського навчального округу Є. фон Брадтке та підпорядкованого Київському військовому генерал-губернатору (спочатку В. Левашову, з 1835 р. – О. Гур'єву, з 1837 р. – Д. Бібікову). На вимогу комітету для безпосереднього керування роботами. 23 квітня 1837 архітектор переїхав до Києва на постійне проживання разом зі своїм учнем і помічником – художником 5-го класу П. Спарро. Будівництво університету припадало на час кардинальних містобудівних перетворень Києва, пов'язаних із спорудженням Київської фортеці на Печерську, розплануванням і заселенням нових територій. Тому розміщенню університетського комплексу надавалося великого значення. За погодженням з імператором Миколою І місце для нього обране на пустинному узгір'ї, в центрі щойно розпланованого району біля перетину двох основних магістралей – вул. Університетської (тепер вул. Володимирська) і Бульварної (тепер бульв. Т. Шевченка), тобто там, де за генпланом 1833 року намічалося спорудження кадетського корпусу. Ця зміна відображена на наступному генеральному плані Києва 1837 року, розробленому арх. В. Беретті разом з міськими фахівцями – землеміром Л. Шмигельським та арх. Л. Станзані. Згідно з ним розплановано витягнутий у широкому напрямку, майже прямокутний у плані квартал, куди поступово увійшли основні університетські споруди . Відносно рівна східна частина кварталу з боку вул. Університетської відводилася під забудову, західна з глибокими яругами – під ботанічний сад (1839-1850), у нижній частині якого розміщено оранжерею з і службовим корпусом (1846-1849, арх. Й. Лауфер; вул. Комінтерну, 1; збереглася тільки фасадна стіна). Урочисті закладини головного корпусу з прилеглими по боках симетричними прямокутними дворами з житловими і господарськими флігелями відбулися 31 липня 1837 року. За задумом В. Беретті, це був масштабний архітектурний ансамбль у стилі класицизм, що планувально і візуально пов'язувався зі Старим містом і Печерськом та визначав характер навколишньої забудови (реалізований частково).

Величний головний корпус, перед східним фасадом якого залишено простору незабудовану площу (з 1860-х рр. Університетський сквер, тепер – парк ім. Т. Шевченка), в свій час домінував у міському ландшафт і по смерті В. Беретті (1842) оздоблювальні роботи у 1843 році завершив його син О. Беретті, який перейняв посаду головного архітектора університету. Ще під час будівництва з'ясувалося, що неможливо з'єднати всі необхідні функції в одну, хоч і велетенську споруду. Тому поза межами основного кварталу за проектами В. та О. Беретті побудовано астрономічну обсерваторію в стилі класицизм (1841-1845, вул. Обсерваторна, 3) та анатомічний театр (1851-1853, вул. Б. Хмельницького, 37), а у верхній південно-східній частині ботанічного саду – метеорологічну обсерваторію (1851-1854, вул. Л. Толстого, 14). Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. подальший розвиток забудови відбувався за рахунок реконструкції прилеглих до головного корпусу дворів з боку вул. Караваєвської (тепер Л. Толстого) та Бібіковського бульвару (тепер бульв. Т. Шевченка). На південному дворі у 1869-1904 роках побудовано два хімічні корпуси (вул. Л. Толстого, 12-14, архітектори О. Гейнце , К. Іванов, Ф. Ессен), на північному дворі у 1885-1900 рр. – три медичні корпуси (бульв. Т. Шевченка, 13-17, інженери Ф . Афанасьєв, І. Лільє, архітектори М. Іконников, Ф. Ессен). Ці споруди було вирішено у раціональних архітектурних формах, близьких до класицизму.

Після спорудження за проектами архітекторів В. Осьмака та П. Альошина двох симетричних монументальних будівель бібліотеки (1914-1915 і 1929-1930, вул. Володимирська, 62) та гуманітарного корпусу (1940, вул. Володимирська, 58) забудова чолового боку університетського кварталу набула вигляду величного класицистичного ансамблю. У тому ж стилістичному ключі оформлено ордерні входи до ботанічного саду з боку бульв. Т. Шевченка (1935, арх. В. Онащенко) і вул. Л. Толстого (1936, арх. М. Чередниченко). Під час Другої світової війни споруди університету зазнали значних пошкоджень, головний корпус було підірвано (1943). Його відбудовано у 1954 році за проектом, розробленим в 1944-1945 рр. в Українському філіалі Академії архітектури СРСР під керівництвом проф. П. Альошина, проведено ремонт інших споруд. На місці колонного бельведера біля входу в ботанічний сад з боку бульв. Т. Шевченка 1960 споруджено станцію метро «Університет»).

Сам сад реконструйовано в 1970-80-х рр. зі створенням нового оранжерейного комплексу. У той же час реконструйовано й медичні споруди, до хімічного корпусу зроблено нову п'ятиповерхову прибудову. На терені астрономічної обсерваторії в 1940-50-х рр. зведено кілька допоміжних об'єктів. У будинку анатомічного театру в 1973 році засновано Музей медицини, у зв'язку з чим здійснено реставраційно-оздоблювальні роботи. Наступне розширення комплексу припадає на 1970-80-і рр., коли у віддаленому від історичного ядра Києва на проспекті 40-річчя Жовтня формувався новий навчально-спортивний осередок. Будівлі університету середини ХІХ – початку ХХ ст. відіграли визначальну роль у планувальному й архітектурному розвитку центру міста, стали невід'ємними складовими міського середовища.

Кожен з цих об'єктів комплексу є самостійною пам'яткою, яка має архітектурне та історичне значення. Зокрема, поблизу основної частини комплексу згодом склався широковідомий так званий Академічний квартал (між бульваром Т. Шевченка, вулицями Володимирською, Б. Хмельницького, Терещенківською), будівель навчальних закладів і музеїв на прилеглих вулицях тощо. Навпроти медичних корпусів і ботанічного саду розташовано Володимирський собор. Від вул. Л. Толстого (колишня вул. Караваєвська) вздовж ботанічного саду сформувався так званий латинський квартал (назва – за аналогом одного з районів Парижа, де мешкали переважно студенти, викладачі навчальних закладів та інші представники інтелігенції).

Провідне містобудівне значення досі має пофарбований у червоний колір урочистий головний корпус, який візуально і змістовно пов'язаний з пам'ятником Т. Шевченку, встановленим у 1939 році в однойменному парку. Створений на базі ліквідованого російським урядом Кременецького ліцею – давнього центру польської освіти в правобережній Україні – Університет св. Володимира мав, за наміром царської влади, стати осередком русифікації всіх верств корінного населення України. Але, всупереч їх плану, університет протягом своєї історії відігравав провідну роль в національно-культурному русі, вихованні кадрів української інтелігенції. «Указ правлячого Сенату» про відкриття в Києві університету був підписаний імператором Миколою І 8 жовтня 1833 року. І вже 15 липня 1834 р. відбулося урочисте відкриття Імператорського університету св. Володимира. Заняття розпочалися 28 серпня того ж року в орендованих приватних будинках, зовсім не пристосованих для навчання, в т.ч. у будинку на Печерську (не збереглися). Спочатку був лише філософський факультет, що мав два відділення: історико-філологічне та фізико-математичне. У 1835 році відкрито юридичний факультет, у 1841-му – медичний. 1850 року на базі філософського створено історико-філологічний та фізико-математичний факультети. У складі чотирьох факультетів університет працював до кін. 1910-х рр. Станом на 1888 рік в університеті налічувалося 45 навчально-допоміжних установ: дві бібліотеки (наукова і студентська), дві обсерваторії (астрономічна та метеорологічна), ботанічний сад, чотири факультетські клініки, три госпітальні клініки, два клінічні відділення при Олександрівській міській лікарні, анатомічний театр, дев'ять лабораторій та 21 кабінет.

У 1910-х рр. при університеті діяли клініки: на Бібіковському бульварі (тепер бульв. Т. Шевченка, 13-17) – факультетська акушерсько-гінекологічна, факультетська очна, факультетська терапевтична, факультетська хірургічна, патологоанатомічний інститут; при військовому госпіталі (вул. Госпітальна, 18) – госпітальна терапевтична, госпітальна хірургічна, госпітальна дерматологічна; при Олександрівській міській лікарні (тепер Олександрівська клінічна лікарня м. Києва; вул. Шовковична, 39/1) – пропедевтична, дитяча, нервових і душевних захворювань. На вул. Караваєвській (тепер вул. Л. Толстого, 12) у кін. ХІХ – на поч. ХХ ст. споруджено окремі хімічні корпуси. У Протасовому яру в 1912-14 збудовано університетське клінічне містечко (не збереглося). Велику роль у навчальному процесі й розвитку профільних наук відігравали університетський ботанічний сад і музеї: зоологічний, зоотомічний, мінералогічний, геологічний, мюнц-кабінет, старожитностей, кабінет красних мистецтв, гербаріум (усі – в головному корпусі), анатомічний, патологоанатомічний (в анатомічному театрі на сучасній вул. Б. Хмельницького, 37). У цей час діяли також бібліотека (головний корпус), астрономічна обсерваторія (вул. Обсерваторна, 3), метеорологічна обсерваторія (сучасна вул. Л. Толстого, 14). Навчальний заклад відігравав провідну роль у науковому і культурному житті України впродовж всієї своєї історії. У рік відкриття (1834) в Університеті св. Володимира навчалося 62 студенти, у 1917-му – 5300. Багато з них стали викладачами та професорами цього закладу, визначними діячами науки та культури. На початку ХХ ст. було дозволено підготовку до наукової діяльності в університеті жінкам, які допускалися до складання магістерських іспитів.

З часу заснування університет став центром гуртування передових наукових ідей, відзначався високим рівнем досягнень у розвитку фундаментальних наук, культури та громадсько-політичної думки. Про науковий престиж вищого навчального й наукового закладу свідчило обрання почесними членами Університету св. Володимира таких визначних учених, як М. Бекетов, О. Бутлеров, О. Карпінський, М. Костомаров, Д. Менделєєв, І. Мечников, М. Остроградський, М. Пирогов, П. Семенов-Тян-Шанський, С. Соловйов, І. Срезневський, Ф. Струве, К. Тімірязєв, П. Чебишов; митрополита Євгенія (Болховітінова), письменників П. В'яземського, І. Гончарова, В. Жуковського, О. Островського, Л. Толстого, І. Тургенєва, російського імператора Миколи ІІ, короля Чорногорії Ніколая П. Негоша та інших. Останнім почесним членом восени 1919 року був обраний генерал-лейтенант А. Денікін. У 1917-1919 рр. на базі головного корпусу Університету св. Володимира діяли (з перервами) Українські народний і Державний університети.

23 квітня 1919 р. впроваджено нову назву вузу – Київський університет, до якого приєднали у червні 1919 р. Український державний університет. Згідно з розпорядженням Наркомосвіти УРСР №38 від 23 липня 1920 року, створено Вищий інститут народної освіти (з 1926 р. – Київський інститут народної освіти ім. М. Драгоманова), до якого приєднали також Народний університет-політехнікум, Географічний та Фребелівський інститути, Вищі жіночі курси, приватні Вищі жіночі курси А. Жекуліної. Медичний факультет виділено у самостійний навчальний заклад Київський медичний інститут, юридичний факультет включили до складу Інституту народного господарства під назвою «Правничий факультет». Інститут народної освіти мав за мету педагогизацію школи, поділявся на три факультети: шкільний – з циклами філософсько-педагогічним, історичним, історично-літературним, історії мистецтв, соціальним, математичним, фізичним, хімічним, біологічним та географічним (циклізація починалася з другого курсу), дошкільний та факультет лікарської педагогіки. В університеті було відкрито паралельні кафедри із викладанням предметів українською та російською мовами (т.зв. українська і російська лектури).

З 1921-1922 рр. внаслідок реорганізації КІНО мав таку структуру: факультети соціального виховання і професійної освіти та підготовчий однорічний курс (основний факультет), на якому починали вчитися всі студенти, а потім спеціалізувалися на факультетах (його скасовано в 1924-25 навчальному році). Факультет соцвиховання мав три відділи: шкільний, дошкільний та виховання дефективної дитини. Факультет профосвіти – чотири відділи: історичний, літературно-лінгвістичний, природнича-географічний та фізико-математичний; на останньому четвертому курсі відділи поділялися на секції. У 1922-23 рр. при КІНО засновано робітфак. Факультет соцвиховання змінив структуру і мав два відділи: виховання нормальної дитини та виховання дефективної дитини. Факультет профосвіти мав сім відділів: філософсько-педагогічний, історичний, літературно-лінгвістичний, фізико-математичний, хімічний, біологічний та географічний. Російською мовою викладалося 75, українською – 25 відсотків дисциплін, у 1926 р. – 60 та 40 відсотків відповідно. У кінці року КІНО закінчило 14 студентів факультету соцвиховання та 53 студенти факультету профосвіти.

1 жовтня 1930 року в результаті реорганізації КІНО було ліквідовано і на його основі створено три окремі вузи: Інститут соціального виховання (згодом – Київський педагогічний інститут ім. О. Горького, тепер Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова), Інститут професійної освіти та Фізико-хіміко-математичний інститут. В кінці 1932-33 навчального року Інститут професійної освіти і Фізико-хіміко-математичний інститут об'єднано в єдиний вуз – Київський державний університет у складі шести факультетів: фізико-математичного, хімічного, біологічного, геолого-географічного, історичного та літературномовного, створювався заочний відділ. У 1934 році на базі економічного відділу історичного факультету організовано економічний факультет, у 1937-му відкрито факультети юридичний та західних мов і літератури. У 1940 році з фізико-математичного утворено два факультети: механіко-математичний та фізичний.

У березні 1939 року на честь 125-річчя від дня народження Кобзаря Київському університету присвоєно ім'я Т. Шевченка. У 1930-х рр. зазнали незаконних політичних репресій сотні викладачів та студентів університету. Серед них академіки ВУАН: О. Гольдман, М. Кравчук, А Кримський, М. Орлов, В. Перетц, М. Світальський, Л. Яснопольський; професори: Г. Александровський, О. Гермайзе, О. Грушевський, С. Єфремов, М. Зеров, В. Камінський, Є. Тимченко, П. Филипович, Б. Якубський, В. Яновський та багато інших. Напередодні Другої світової війни університет був одним з найбільших наукових закладів країни і посідав третє місце серед університетів СРСР. У ньому навчалося близько 4 тисяч студентів, на 52 кафедрах працювало понад 300 професорів, доцентів, викладачів, з них: 8 академіків та 6 членів-кореспондентів АН УРСР, 24 доктори, 65 кандидатів наук.

З початком війни під час оборони Києва понад 200 студентів, співробітників та викладачів добровільно вступили до винищувального батальйону, що діяв на підступах ворога до Києва. Потім у складі бійців Київського винищувального полку вони билися з нацистськими загарбниками на напрямку Коростень – Малин – Чоповичі. Коли в серпні 1941 року ворогові вдалося підійти до Києва та зав'язати бої на його околицях, понад 120 студентів університету у складі Комуністичного полку народного ополчення обороняли столицю. Вони воювали на фронтах Другої світової війни, у партизанських загонах, брали участь у діяльності підпільних комсомольських та партійних організацій. Колишні студенти Я. Батюк, В. Гришко, В. Мостовий та Л. Павличенко удостоєні звання Героя Радянського Союзу. У серпні 1941 р., з наближенням гітлерівських військ до Києва і початком оборони міста, університет було евакуйовано спочатку до Харкову, згодом – у м. Кзил-Орда (тепер Кизилорда, Республіка Казахстан). Він продовжував працювати разом з Харківським університетом у складі Об'єднаного українського державного університету. Величезної шкоди заподіяли навчальному закладу окупанти – в сумі 52 млн 631,5 тис. карбованців: було спалено та зруйновано головний та один з хімічних корпусів, зазнали збитків бібліотека, зоологічний музей, гуртожитки, ботанічний сад, астрономічна обсерваторія , пограбовано навчальне та наукове обладнання. Після визволення Києва від нацистів університет відновив свої заняття 15 січня 1944 року, спочатку в різних приміщеннях, в т. ч. у будинку бібліотеки на вул. Володимирській, 58 та в хімічному корпусі. У повністю відремонтованому головному корпусі в червні 1945 року відбувся перший післявоєнний випуск.

Навчальний заклад очолювали впродовж його існування відомі вчені, педагоги, громадські діячі.

Першим ректором університету був Максимович Михайло Олександрович (1804-1873) – вчений-природознавець, історик, етнограф, фольклорист, поет, літературознавець, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1871 р.), видавець альманахів «Денница» (1830-1834), «Киевлянин» (1840-1841, 1850), «Украинец» (1859, 1864), один із засновників української фольклористики. З березня 1834 року – професор кафедри російської словесності і декан першого відділення філософського факультету, з липня – виконувач обов'язків, 16 жовтня 1834 – 11 грудня 1835 – ректор університету. Викладав у виші до 1841 року і в 1843-45 рр. Один з організаторів і член Тимчасового комітету для дослідження старожитностей у Києві (з 1835 р.), активно співпрацював у Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (з 1843 р.), був редактором історичних і літературних пам'яток, що готувалися нею до видання. 6 вересня 1871 року в університеті відбулися урочистості із нагоди 50-річчя наукової та літературної діяльності вченого.

В наступні роки Університет св. Володимира очолювали: 1835-1837 рр. – Цих Володимир Францович (1805-1837) – історик, професор кафедри загальної та російської історії з 1835 р. У цьому ж році – декан історико-філологічного відділення філософського факультету і проректор, один із засновників Тимчасового комітету для дослідження старожитностей у Києві. За часів його ректорства відкрито юридичний факультет (1835). 1837-1843 рр. – Неволін Костянтин Олексійович (1806-1855) – правознавець, професор, проректор і декан Санкт-Петербурзького університету (1843-1852), чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1853). Професор кафедри енциклопедії права і державних установ Російської імперії у 1835-43 рр. Здійснив великий обсяг робіт з побудови власного будинку університету, визначення і впорядкування внутрішнього устрою і правил навчального закладу. Автор «Енциклопедії законознавства» (в 2-х томах, 1839-40), «Історії російських цивільних законів» (у 3-х томах, 1851), удостоєних Демидовської премії АН (1841, 1851). Почесний член Університету св. Володимира (з 1854). 1843-1847 рр. – Федоров Василь Федорович (1802-55) – астроном, помічник директора Дерптської обсерваторії (1825-1837). Професор кафедри астрономії з 1837 р., декан фізико-математичного відділення філософського факультету в 1840-42 рр., проректор університету в 1841-43 рр., засновник та перший директор університетської астрономічної обсерваторії в 1838-1855 рр. 1847-1859 рр. – Траутфеттер Рудольф Ернестович (1809-1889) – ботанік, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1837), директор Імператорського ботанічного саду у Санкт-Петербурзі (1864-75). Професор кафедри ботаніки і завідувач гербарію університету в 1838-50 рр., агрономічного кабінету, кабінету механічної школи в 1839-43 рр. і мінералогічного кабінету в 1842-46 рр., засновник і директор університетського ботанічного саду в 1841-52 рр., декан фізико-математичного відділення філософського факультету в 1841-47 рр., віце-президент Комісії для опису губерній Київського навчального округу в 1851-59 рр. Почесний член Університету св. Володимира (з 1859 р.). 1859-62, 1871-75, 1878-80 рр. – Бунге Микола Християнович (1823-1895) – економіст, статистик, фінансист, педагог, державний і громадський діяч, чл. кор. (з 1859), почесний член (з 1881), акад. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1890), керуючий Київською конторою Державного банку (1862-1866), управитель Міністерства фінансів (1881), міністр фінансів (1882-86), член Державної ради (з 1881), голова Комітету міністрів Російської імперії (1887-95). Закінчив юридичний факультет у 1845 р., в 1850-69 рр. працював на кафедрі політичної економії і статистики історико-філологічного факультету, з 1863 – юридичного факультету; на кафедрі поліцейського права юридичного факультету в 1869-80, з 1852 р. – професор, декан факультету (1867). У 1851-1864 рр. – редактор статистичного і географічного відділів Комісії для опису губерній Київського навчального округу (1852-54 - її учений секретар, у 1859-62 – віце-голова). За його участі почалося видання часопису «Университетские известия») (виходив з 1861). Почесний член університету і почесний громадянин м. Києва (з 1880 року). 1862-1865 рр. – Іванишев Микола Дмитрович (1811-74) – історик права, археограф, голова Юридичної комісії при Установчому комітеті у Варшаві (1865-67). Ад'юнкт з 1838 р. і професор у 1840-65 рр. кафедри законів державного благоустрою (у 1863 р. перетворена на кафедру поліцейського права), декан юридичного факультету у 1849-61 рр., один із засновників у 1843 р., редактор історичних і юридичних пам'яток та головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у 1861-63. Засновник Центрального архіву давніх актів при університеті (1852). За його ректорства впроваджено новий університетський статут (1863), згідно з яким було радикально реформовано устрій навчального закладу. Почесний член університету (з 1869 р.). Березень-вересень, 1865 р. – Мітюков Каленик Андрійович (1823-85) – правознавець, перший директор Демидовського юридичного ліцею в Ярославлі (1869-70 рр.). Закінчив юридичний факультет у 1845 р., ад'юнкт з 1846 і професору 1851-81 рр. кафедри римського права, декан юридичного факультету у 1861-63, 1865-67, проректор у 1863-65, 1867-71, 1878, один із засновників Юридичного товариства при університеті (1877) та його голова. З курсу римського права видав один з перших у Російській державі посібник для студентів, який неодноразово перевидавався (1869, 1882, 1883, 1896). 1865-1871, 1875-1878 рр. – Матвєєв Олександр Павлович (1816-82) – акушергінеколог, учений. Ад'юнкт з 1844 р., професор з 1847 р., організатор і перший завідувач кафедри акушерства, жіночих та дитячих хвороб у 1844-82 рр., декан медичного факультету у 1862-65 рр., проректор у 1865 і 1872-75 рр. Автор низки посібників з акушерства та гінекології (1856, 1867). 1880-1881 рр. – Феофілактов Костянтин Матвійович (1818-1901) – геолог та мінералог, засновник київської школи геологів та петрографів. Ад'юнкт з 1845 р., професор у 1852-1901 рр. та завідувач кафедри мінералогії і геології природничого відділення фізико-математичного факультету, секретар у 1846-51 рр. і декан у 1877-80 та 1884-87 рр. факультету, один з організаторів та голова Київського товариства природодослідників у 1877-99 рр. Склав перші геологічні карти Київської губернії та Києва, одним з перших проводив інженерно-геологічні дослідження околиць Києва, зсувів на правому березі Дніпра. Почесний член університету (з 1893 р.). На пошанування вченого на четвертому поверсі біля аудиторії №460, де він працював завідувачем кафедри та мінералогічної лабораторії, встановлено мармурову меморіальну дошку з керамічним фотопортретом. 1881-1883 – Рахманінов Іван Іванович (1826-97) – вчений у галузі механіки та математики. Ад'юнкт з 1853 і професор кафедри прикладної математики у 1857- 97 рр., декан фізико-математичного факультету у 1868-75 і 1880-81 рр., проректор у 1875-80 рр. Один із засновників фізико-математичного товариства при університеті (1890). 1883-90 рр. – Ренненкампф Микола Карлович (1832-1899) правознавець, київський міський голова (1875-79), почесний мировий суддя Київського та Чернігівського округів (1872-77). Закінчив юридичний факультет 1855, викладач з 1856, ад'юнкт з 1859 і професор кафедри енциклопедії законознавства в 1862-80 рр., професор кафедри енциклопедії юридичних і політичних наук у 1880-86 рр., позаштатний професор з 1891 р.. Автор «Юридичної енциклопедії» (1889), що мала чотири видання. 1890-1902 рр. – Фортинський Федір Якович (1846-1902) – історик-медієвіст. Доцент з 1872 р., професор кафедри всесвітньої історії з 1877 р., секретар у 1877-87 рр. і декан у 1887-90 рр. історико-філологічного факультету , член Історичного товариства Нестора літописця з 1873 р. Одним з перших в університеті запровадив викладання історії слов'ян у середньовіччі. 1903-1905 рр. – Бобрецький Микола Васильович (1843-1907) – зоолог-дарвініст. Закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету 1866 р., залишений на кафедрі зоології для підготовки до професорського звання, лаборант зоологічної лабораторії з 1868 р., приват-доцент з 1876 р. і професор кафедри зоології в 1877-1907 рр., секретар у 1881-90 рр. і декан фізико-математичного факультету у 1890-1902 рр., член Київського товариства природодослідників при університеті від його заснування (з 1869 р.) та голова (1898-1903). Автор підручника для студентів «Основи зоології» (1884), за який відзначений премією ім . І . Рахманінова (1885). 1905 – травень 1917 рр. – Цитович Микола Мартиніанович (1861-1919) – правознавець, статистик, політеконом, професор Київського комерційного інституту (1908-1912). Закінчив юридичний факультет у 1883 р., стипендіат для підготовки до професорського звання у 1883-86 рр., приват-доцент кафедри політичної економії і статистики з 1886 (у 1889-91 рр. перебував у закордонному науковому відрядженні), професор кафедри поліцейського права у 1893-1919 рр., секретар у 1896-1902 рр. і декан у 1902-1905 рр. юридичного факультету, був делегований представником Росії в Комісію міжнародних конгресів адміністративних наук у Брюсселі (травень 1911 р.). Жовтень-листопад, 1917 р. – Де-Метц Георгій Георгійович (1861-1947) – фізик, один із засновників (1898), завідувач кафедри фізики (з 1898 р.) та директор Київського політехнічного інституту (1919), голова Київського відділення Російського технічного товариства (1906-1918), ректор Кубанського університету (1921). Професор Київського університету з 1892 та завідувач кафедри фізики, декан фізико-математичного факультету в 1913-1917 рр., засновник університетського музею фізичних приладів (поч. ХХ ст.), професор ВІНО, КІНО та Київського педагогічного інституту в 1921-1947 рр. Листопад, 1917 – квітень 1918 рр. – Садовень Олексій Андрійович (1857-1919) – лікар, учений, професор та завідувач кафедри медичної хімії з 1889 р., декан медичного факультету в 1914-17 та 1918-19 рр. Вересень 1918 – квітень 1919 – Спекторський Євген Васильович (1875-1951) – філософ, правознавець, історик церкви і суспільної думки, голова Київського філософського товариства (1914-1918), чл.-кор. Сербської АН, професор Белградського університету (1920-1924), професор і декан Російського юридичного факультету при Карловому університеті в Празі (1924-27), професор Люблянського університету (1930-1945), голова Російської Академічної групи у США (з 1948 р.). Професор кафедри енциклопедії права та історії філософії з 1913 р., декан юридичного факультету Київського університету в 1917-1918 рр. Ректорами ВІНО-КІНО були: філософ Г. Якубаніс (1920); історики М. Лобода (1921-1924); О. Карпеко (1924-1926); С. Семко-Козачук (1926-1929). Інститут профосвіти очолювали: історик Д. Похилевич (1930), партійний діяч М. Баран (1931-1932), Інститут соціального виховання історик М. Грищенко (1930-1932); С. Бондарєв (1932); зоолог М. Акімов (1932). Директором Фізико-хіміко-математичного інституту був В. Кулевський (1932). Першим ректором відновленого університету в 1933-1934 рр. був Мельников Дмитро Федорович (1882-1937) – геолог, гірничий інженер, професор та ректор Київського політехнічного інституту (1929-1930), директор Українського геологорозвідувального управління (1929-33, 1934-37 рр.).

У наступні роки університет очолювали: Серпень-листопад, 1934 р. – Левік Рувім Самійлович (1889-1937) – філософ, професор та віце-президент ВУАМЛІНу, директор Інституту філософії ВУАМЛІНу (1930-33); заарештований двічі у 1934 і 1937 рр., розстріляний; реабілітований у 1957 р. 1934-36 рр. – Кушнарьов Михайло Андрійович (1903-1950 рр.) – бактеріолог, професор, директор Одеського технікуму прикладної хімії (1928-1930). За його сприяння у 1935 р., з нагоди святкування 100-річного ювілею університету, видано сім збірок наукових праць викладачів та узагальнююча монографія «Розвиток науки в Київському університеті за 100 років». 1936-1937 рр. – Зюльков Федір Іванович (1887-1942) – державний і партійний діяч, політкомісар уряду Далекосхідної республіки (1920-1922), член Далекосхідного ЦК (1920-1924). Заступник наркома освіти УСРР (1935-1936); репресований у 1937 р.; реабілітований у 1956 р. Липень-листопад 1937 р. – Давидов Іван Дем'янович (1896-1938) – державний і партійний діяч, начальник управління вищих шкіл Наркомпросу УСРР (1936); заарештований у 1937 р., розстріляний; реабілітований у 1962 р. 1937-1938 рр. – Чупіс Микола Максимович (1899-1976) – вчений у галузі технології металів, кандидат технічних наук, доцент (з 1948), ректор Харківського інженерно-будівельного інституту (1949-1966). 1938-1944 рр. – Русько Олексій Микитович (1906-1964) – педагог, хімік, чл. -кор. АПН РРФ СР (з 1957), заступник міністра народної освіти УРСР (1944-1958), директор Українського НДІ педагогіки (1958-1964). У 1942-1943 очолював об'єднаний Український державний університет під час евакуації в м. Кзил-Орда (нині Республіка Казахстан). 1944-1951 – Бондарчук Володимир Гаврилович (1905-1993) – геолог, акад. АН УРСР (1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1970), заступник голови Ради Міністрів УРСР (1951-1953), директор (1953-1963) і завідувач відділу Інституту геологічних наук АН УРСР (1963-1986). Завідувач кафедри загальної геології в 1935-1941 та 1944-1951 рр., заступник декана геолого-географічного факультету в 1935-1941 рр., проректор з навчальної роботи (1941). 1951-1955 рр. – Голик Олександр Захарович (1906-1991) – фізик, заслужений діяч науки УРСР (з 1966). Професор, організатор та завідувач кафедри молекулярної фізики в 1952-1978 рр., декан фізичного факультету в 1958-1962 рр. 1955-1969 рр. – Швець Іван Трохимович (1901-1983) – вчений у галузі теплоенергетики та теплотехніки, акад. АН УРСР (з 1950), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1959), директор Інституту теплоенергетики АН УРСР (1947-52, 1954-55, тепер Інститут технічної теплофізики НАНУ), головний учений секретар Президії АН УРСР (1950-53), акад.-секретар Відділення фізико-технічних проблем енергетики АН УРСР (1970-1978). Завідувач кафедри аерогідромеханіки та теплообміну в 1957-1970 рр. 1970-85 рр. – Білий Михайло Улянович (1922-2001) – фізик, чл.-кор. АН УРСР (з 1969), заслужений діяч науки УРСР (з 1972), заслужений діяч науки і техніки Каракалпацької АРСР (з 1982), голова Верховної Ради УРСР (1972-80). Закінчив фізико-математичний факультет (1948), працював на ньому з 1951 р., завідувач кафедри експериментальної фізики, оптики твердого тіла, оптики в 1963-1993 рр., декан фізичного факультету у 1962-1970 рр. До 1981 року кабінет-приймальня ректора містився в будинку ректорату (вул. Володимирська, 64), потім – у цьому корпусі в кімнаті №206.

У повоєнний період університет перетворився на потужний багатогалузевий навчально-науковий комплекс з новими пріоритетним и спеціальностями, відкрилися нові факультети: філософський, міжнародних відносин, журналістики, радіофізичний, кібернетики, відділення логіки і психології, відділення сходознавства тощо. Тепер університет має 17 навчальних корпусів заг. пл. 241 тис. кв. м, 21 гуртожиток. До 1960-х рр. всі факультети, крім хімічного, містилися в головному корпусі. Деякі гуманітарні факультети у 1960 р. перемістили в будинок на бульв. Т. Шевченка, 14. На просп. Глушкова, 6, та вул. Васильківську, 90. У 1970-80-х рр. побудовані нові навчальні корпуси підготовчого відділення, фізичного, радіофізичного, механіко-математичного, кібернетики, біологічного факультетів, спортивного комплексу, Інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук. За час існування університет закінчило близько 300 тис. чоловік. Навчальний процес нині ведеться на 14 факультетах та у шести інститутах: журналістики, міжнародних відносин, філології, військовому, менеджменту та фінансів, післядипломної освіти. Університет готує фахівців з майже 70 спеціальностей та 137 спеціалізації і проводить значну науково дослідну роботу. На денному та заочному відділеннях навчається близько 26 тис. студентів. Професорсько-викладацький склад налічує 2 тис. чоловік, у т.ч. 109 академіків і членів-кореспондентів НАН України. Понад 82% викладачів мають учені ступені та звання; 350 – доктори наук, професори, близько 100 з них – співробітники НАН України; 1240 – кандидати наук, доценти. Університет має Наукову бібліотеку ім. М. Максимовича з понад 3,5 млн. примірників видань, астрономічну обсерваторію, НДІ фізіології ім. П.Богача, Ботанічний сад ім. акад. О.Фоміна, Інформаційно-обчислювальний центр, Канівський природний біозаповідник, чотири музеї. При виші працюють: фізико-математичний та гуманітарний ліцеї, педагогічний і фінансово-правовий коледжі, яким університет надає навчально-методичну допомогу; видавництво «Либідь», яке веде свій початок із заснування університетської друкарні, кіностудія навчальних фільмів. Указом Президента України від 21 квітня 1994 року Київський університет імені Тараса Шевченка отримав статус Національного.

Університет вносить істотний вклад у розвиток фундаментальних та прикладних наук. Він підтримує творчі та наукові контакти з багатьма зарубіжними вузами та науковими установами. На його базі проходять міжнародні, республіканські наукові конференції, наради, симпозіуми. Київський університет сьогодні – потужний багатогалузевий навчально-методичний, науковий та культурний центр країни.

Література: 1.Звід пам’яток історії та культури України. Київ. Кн.1 Ч.1. Київ.-К.1999.

Інформація підготовлена Київським науково-методичним центром по охороні, реставрації та використанню пам’яток історії, культури і заповідних територій.

Головна сторінка