Олександрівського костьолу комплекс, ХІХ-ХХ ст.

Адреса: 
вул. Костьольна, 13-а

Олександрівського костьолу комплекс, ХІХ-ХХ ст. вул. Костьольна, 13-а, 13-б, 13-д. 17 – вул. Трьохсвятительська, 7 Розташований у південно-східній верхній частині Старокиївського пагорба, на наріжній садибі між вулицями Костьольною, Трьохсвятительською і прилеглою з північного заходу пізнішою забудовою, що з'явилась на території приналежних до костьолу саду і городу.

На поч. XX ст. загальна площа садиби становила 4937 кв. сажнів. Її забудова формувалася впродовж першої половини XIX – початку XX ст. До наших днів від неї збереглися розташовані на червоній лінії вул. Костьольної, Олександрівський костьол (№11, 1817-1849), будинок домініканського монастиря (№13-а, 19-20 ст.), флігель для прислуги (пізніше школа, №13-б, 1824, 1862 рр.), огорожа з брамами (вул. Костьольна, 11 – вул. Трьохсвятительська, 1, перша половина ХІХ – поч. ХХ ст.), з боку вул. Трьохсвятительської – прибутковий будинок (№1, 1913-1914), у глибині садиби – сторожка (вул. Костьольна, 11, 1884 р.) і флігель з господарським льохом (вул. Костьольна, 13-д, 1862 р.). Стайні, каретний сарай та інші господарські будівлі, споруджені на подвір'ї у 1874 р., не збереглися.

У 1993 році праворуч від паперті костьолу встановлено пам'ятний знак жертвам тоталітарного режиму. (вис. – 6,62 м, шир. – 2,62 м), виготовлений у Польщі. Традиційний високий латинський хрест із сталі встановлено на низькому двоступінчастому бетонному подіумі. Виготовлений об'ємно хрест (з внутрішньою порожниною) має наскрізний фронтальний отвір. Горизонтальна перемичка ділить отвір на дві частини так, що зверху утворюється рівнораменний грецький хрест, у середохресті якого на дзвоновій фермі підвішений бронзовий дзвін. На раменах, верхів'ї та основі грецького хреста – напис польською мовою накладними бронзовими літерами й дата: «Віра, надія, любов, 1993». У нижній частині латинського хреста бронзова плита з рельєфним написом: «Пам'ять жертвам за віру і Батьківщину. 1917-1991». Дзвін має рельєфні написи латиною – на чоловому боці девіз: «Завжди вірний» і зображення хреста, на зворотному – польською: «1808-1992. Ливарня Анни Фельчинської-Чецьор і Збігнева Фельчинського майстра людвісарського». Нижче в колі – зображення геральдичного герба з написом латиною по колу: «Ян Пурвінський єпископ Житомирський». Олександрівський костьол, 1811-1849 рр. Костьольна, 11 Розташований на червоній лінії забудови вулиці. Головний фасад звернено в бік Хрещатика. Відіграє велику роль у формуванні панорами колишнього Верхнього міста з боку Дніпра та Хрещатика. Перший в Києві костьол Пресвятої Богородиці домініканського монастиря збудовано у 1235 р. князем Володимиром IV Рюриковичем на Оболоні, у 1246 р. споруджено костьол домініканського ордена поряд з Лядською брамою (територія сучасного Майдану Незалежності). На 1433 р. та кінець XV ст. припадають відомості про нові католицькі костьоли (каплиця в литовському замку і дерев'яний домініканський костьол під Замковою горою). У 1690 р. домініканці звели на Подолі величний мурований костьол в ім'я св. Миколая (у 1690 р. його перетворено на церкву в ім'я святих Петра і Павла, містилася на вул. Притисько-Микільській, у 1930 р. зруйнована); у 1796 р. – дерев'яний костьол на торговій площі Печерська, який горів у 1199 р. Після того, як цей храм було визнано аварійним та маломістким, київський цивільний губернатор надіслав у Санкт-Петербург заяву київської шляхти від 31 жовтня 1814 р., підписану київським маршалком графом П Потоцьким, з проханням дозволити побудувати цегляний римсько-католицький костел в ім'я св. Олександра (на відзнаку перемоги Росії у війні з наполеонівською Францією й на згадку про перебування в місті імператора Олександра І, «який дарував Європі мир») і будинок при ньому для священиків домініканського ордена. Для здійснення робіт передбачалося встановити для шляхти Київської губернії внесок у розмірі 25 коп. від кріпацької душі. Згоду на будівництво та розпорядження про виділення ділянки між Старим Києвом, Подолом і Печерськом було отримано влітку 1815 року. Місце для садиби визначено у 1815-1817 рр. за участю міського арх. А Меленського нижче Михайлівського Золотоверхого монастиря, на території колишнього Архангельського виводу Печерського відділення Старокиївської фортеці, де, як з'ясувалося, в давні часи був цвинтар. Ця територія перед хвірткою у валу Михайлівського відділення фортеці ще у 1805 р. була надана Михайлівському Золотоверхому монастирю для спорудження «странноприїмниці» (готелю) та помешкань для штатних служителів обителі. Оскільки монастир не забудував ділянку, згідно з наказом київського губернського правління та за «височайше апробованим» планом від 18 травня 1817 р., її було передано для зведення костьолу (імператорське повеління на будівництво підписано 28 травня 1817 р.). 30 серпня 1817 р. на розчищеній ділянці пл. 3447 кв. сажнів закладено та освячено наріжний камінь костьолу, що мав стати центром монастиря ордена св. Домініка. Первісний проект костьолу складено арх. Пілером. Згідно з ним, передбачалося спорудити хрещатий у плані, однобанний храм у стилі класицизм з шестиколонним портиком коринфського ордера на головному південному фасаді та двома парами скульптур святих у нішах обабіч входу. У проекті арх. Пілера, завдяки симетрії, компактності основних об'ємів та виразній півсферичній бані, було яскраво втілено ідею центричного храму-пам'ятника у стилі класицизм на честь перемоги у війні 1812 року. Через нестаток коштів будівництво храму затягнулося. У вересні 1824 р. місце вдруге було розплановане арх. А Меленським з розширенням садиби до 1340 кв. сажнів, після затвердження нового плану розпочалися будівельні роботи під наглядом арх. Пілера. До травня 1830 р. нижній ярус костьолу було вимуровано до рівня вікон. У зв'язку з польським повстанням у 1830-1831 рр. будівництво призупинилось. За зверненням предводителя шляхти графа Г. Тишкевича у вересні 1835 р. план і фасад костьолу арх. Пілера були затверджені у Київському будівельному комітеті. Наглядачем за будівництвом призначено міського арх. А Станзані. У 1836 р. А Станзані доручив розробку економічнішого проекту професору Київського університету Ф. Мєховичу, який було затверджено у Санкт-Петербурзі Радою шляхів сполучення та публічних споруд у серпні того ж року. Кошти на добудову костьолу пожертвував поміщик Звенигородського повіту А Совецький, на внутрішнє оздоблення – поміщики брати Д. та А Понятовські (вони і Модзалевський фінансували також розробку спрощеного проекту). У 1842 р. будівництво костьолу було в основному завершено, 30 серпня його освячено. У 1846 р. костьол змалював Т. Шевченко, а у 1847 р. закінчено спорудження кам'яних сходів і огорожі, тинькування, встановлення зимових вікон, благоустрій території тощо. Друге освячення відбулося 4 жовтня 1849 р. після встановлення двох дзвонів (вагою 10 та 16 пудів), завершення внутрішніх оздоблювальних робіт, укладення цегляної і плиткової підлоги, ремонту трьох брам з хвіртками, тинькування колон, пофарбування стін тощо.

В листопаді 1849 р. під час буревію на костьолі було зірвано значну частину даху, пошкоджено баню. Ремонтні роботи проведено у 1849-1854 рр. під керівництвом міського арх. М. Саманова. Порівняно з первісним проектом загальні габарити споруди було збережено, проте змінено пропорції, форму портика, який став чотириколонним тосканського ордера, на головному фасаді, на наріжжях добудовано дві флангові вежі-дзвіниці, змінено пропорції та план споруди. Зовнішній архітектурний декор отримав спрощені форми пізнього класицизму. Всередині костьол вийшов дуже просторим і світлим. Стіни прикрашало ліплення, під банний простір – розписи (зображення чотирьох євангелістів). Окрім головного вівтаря зі штучного мармуру, що складався з чотирьох колон іонічного ордера, було влаштовано шість бічних пристінних вівтарів і встановлено орган, перевезений у 1838 р. коштом А Совецького з Кременецького ліцейського костьолу. В головному вівтарі містилася копія відомої ікони пензля П. Рубенса «Розп'яття Ісуса Христа» , у вівтарі з правого боку – копія картини Рафаеля «Мадонна Фаліньйо», у вівтарі св. Антонія – копія картини Б. Мурільйо «Св. Антоній». У підбаннику між віконними прорізами були зображення дванадцяти апостолів. З правого боку, під дзвіницею містилася каплиця Непорочної Діви Марії. У грудні 1915 р. за проектом єпархіального арх. К. Іваницького під лівою дзвіницею влаштовано невеликий склеп для тимчасового установлення там трун з тілами небіжчиків, померлих у шпиталях під час Першої світової війни. У 1937 костьол закрито як діючий храм. Протягом 1938-1939 рр. при частковому збереженні оздоблення фасадів інтер'єри споруди, перекриття були повністю реконструйовані та пристосовані під установи і робітничий гуртожиток, що призвело до розподілу внутрішнього простору на чотири поверхи зі зведенням додаткових цегляних стін та дерев 'яних перегородок. Всі поверхи отримали коридорну систему планування, було пробито додаткові вікна.

1952 р. – частину костьолу передано обсерваторії Київського університету з метою пристосування під планетарій, частину приміщень – Історичній бібліотеці Міністерства культури УРСР. У 1991 р. костьол повернено католицькій громаді. Реставраційно-відновлювальні роботи здійснено у 1991-1995 рр. за проектом арх. С. Юрченка польською фірмою «Енергополь». Було відтворено у первісних формах бічні фасади: реставровано напівкругле вікно, карнизи тощо. Значний обсяг робіт виконано в інтер'єрі Розібрано стіни та перекриття, відновлено декор збереженого карниза під підбанником бані. Коринфські капітелі пілястрів реконструйовано з великою часткою вірогідності за рештками, розкритими в натурі, за віднайденими під підлогою архітектурними фрагментами. У процесі реставрації на педантивах підбанного простору розкрито зображення євангелістів. Під одним з них знайдено напис – прізвище «Вишневський» (вірогідно, автор живопису) і дату «1863». Пофарбування фасадів та інтер'єра виконано у первісній колористиці за архівними та натурними архітектурними дослідженнями. Костьол цегляний на високому цоколі з підвалами, тинькований, у плані прямокутний, з бічними ризалітами і нартексом, над яким влаштовано хори, та більш вузькою прямокутною вівтарною частиною, що закінчується двоповерховою закристією з окремим входом. До об'єму нартекса включено дві наріжні вежі-дзвіниці зі сходами. Квадратне у плані основне ядро розчленовано всередині чотирма стовпами-пілонами, які через підпружні арки несуть навантаження центральної бані. Перекриття склепінчасті: у центрі – велика півсферична баня (діам. – 17,5 м), утворена з дерев'яних, підшитих дошками кружал, у бічних компартиментах – цегляні циліндричні склепіння з розпалубками. Перехід до під банника здійснено за допомогою трапецієподібних парусів. Бані і дах вкрито бляхою, пофарбованою у світло-сірий колір. На висоті цоколю перед головним входом влаштовано огороджену ґратами паперть-терасу, на яку ведуть широкі гранітні сходи. Наріжжя тераси і сходи фланковано ампірними металевими світильниками на фігурних гранітних п'єдесталах (збереглися частково). Провідними елементами у симетричній центричній композиції споруди є велична центральна баня на високому підбаннику, прорізаному арковими вікнами, та подібні за абрисом, але менші за розміром дві вежі-дзвіниці на головному південно-східному фасаді. Три півсферичні бані увінчано позолоченими маківками й хрестами. Парадний вхід підкреслено монументальним чотириколонним портиком тосканського ордера з трикутним фронтоном, у тимпан якого вписано рельєфний латинський хрест. Антаблемент портика, що включає карниз значного виносу на площинних мутулах, має продовження на бічних фасадах, поділяючи їх на основний і аттиковий яруси. Основний ярус включає широкі прямокутні вікна нижнього світла, обрамлені простими лиштвами з прямими сандриками, а також напівкруглі ампірні вікна верхнього світла, розташовані у бічних ризалітах над прямокутним отвором головного входу. Бічні ризаліти і торець закристії оформлено великими пілястрами тосканського ордера. Гладенька площина аттикового ярусу прорізана лише лежачими віконцями для освітлення сходів у межах дзвіниць. Тло фасадів пофарбовано у світло-жовтий колір, архітектурний декор – у білий, цоколь – у сірий. На відміну від екстер'єру інтер'єр костьолу вирішено у більш ошатному коринфському ордері. Великими пілястрами на п'єдесталах цього ордера оздоблено стіни вівтаря і підпірні стовпи-пілони, з'єднані між собою чотирма високими напівциркульними підпружними арками, окресленими профільованими архівольтами. Мотив аркади підхоплює форма нижчих діагональних проходів у пілонах, орієнтованих на наріжні ніші-ескедри. В інтер'єрі панує висотно розкритий підбанний простір, добре освітлений дванадцятьма арковими вікнами циліндричного під банника з гладенькими, побіленими разом із банею простінками. По низу підбанника проходить круговий антаблемент коринфського ордера, над карнизом якого влаштовано обхідний балкончик. Згідно з класицистичними канонами, архітрав розчленовано горизонтальними смужками з іоніків, зубців і намистин, виносну карнизну плиту оперто на модульйони, декоровані листям аканта. Дещо модифіковані коринфські капітелі пілястрів включають голівки херувимів. Стриманий ліплений і скульптурний декор доповнюють живописні зображення євангелістів у парусах підбанника. Колористичне вирішення інтер'єра в цілому витримано в світлих тонах: білому (архітектурний і ліплений декор), розбіленому жовтому (тло стін), світло-сірому (підлога з мармурових плит). Розписи костьолу, що збереглися, в цілому мають напівпрофесійний характер. Зображення євангелістів в овальних медальйонах виконано у стилістиці романтизованого академізму. Еклектичні неорокайлеві обрамлення дещо дисонують з ампірною ясністю та величною простотою форм і об'ємів, вишуканим лаконізмом класицистичних орнаментальних прикрас та профілювань. На східних стовпах зображено святих Матфея і Марка, на західних – святих Луку та Іоанна з їхніми символами. Найцікавішими є образи Матфея та Іоанна. Матфея написано більш-менш вправним малюнком, його образ привертає увагу вдалим цілісним колористичним вирішенням і переконливою психологічною характеристикою. На обличчі сивочолого старця читається вираз задуми та натхнення. Досить втішний і живий вигляд має й ангел, вирішений за типом путті, що ніби виринає до євангеліста із хмари. Зображення Іоанна напружене, має контрастне кольорове вирішення, основним акцентом якого є малиновий плащ святого. Дві інші композиції, що постраждали дужче, мають менш виразний вигляд, тільки пейзаж на тлі за постаттю євангеліста Марка позначений помітними ознаками стилю романтизм. Окрім розписів, інтер'єр храму прикрашають картини й ікони, розміщені на підбанних пілонах. По периметру храму на стінах розміщено невеликі поліхромні барельєфи зі сценами життя Ісуса Христа. Інтер'єр прикрашають мармурові та алебастрові статуї Богоматері, Ісуса Христа та св. Олександра. Змістовно важливими елементами оздоблення є встановлені в центральній наві високий хрест з «Розп'яттям», дерев'яний престол, пишно прикрашений різьбленням, орнаментика якого включає мотиви німецького ренесансу й бароко, і таке саме різьблене крісло. Кафедра костьолу досить скромна за розміром і декором, її прикрашають площинно вирізьблені зображення ангелів, виноградної лози, сцена «Сходження Святого Духа на апостолів і Богоматір». Найціннішим елементом мистецького оздоблення є старовинна (імовірно, ХІХ ст.) копія «Преображення Господнього» Рафаеля (1520), що походить зі збірки кафедри реставрації Академії образотворчого мистецтва та архітектури. В костьолі встановлено виготовлений фірмою «Вайзе» новий орган на 48 регістрів та три клавіатури, переданий в дар німецьким містом Бамбергом у травні 2002 року.

Олександрівський костьол – визначна архітектурна пам'ятка доби пізнього класицизму, невід'ємна частина історичного ландшафту центру Києва, в якому відіграє роль важливої архітектурної домінанти. Тепер кафедральний римсько-католицький костьол.

Література: 1. Звід пам’яток історії та культури України. Київ. Кн.1 Ч.1. Київ.-К.1999, Микола Коломієць. 2. Вікіпедія.

Інформація підготовлена Київським науково-методичним центром по охороні, реставрації та використанню пам’яток історії, культури і заповідних територій.

Головна сторінка