Педагогічний музей, 1909-11 рр.

Адреса: 
вул. Володимирська, 57

Будівля розташована окремо у кварталі між вул. Б. Хмельницького і бульваром Т. Шевченка, з невеликим відступом від червоної лінії забудови. Зведено за проектом архітектора П. Альошина коштом відомого промисловця С. Могилевцева. Триповерховий, цегляний, увінчаний банею. Об'ємна композиція визначена поєднанням циліндра з паралелепіпедом. У частині, що виступає, на першому поверсі – вестибюль, на другому – зала на 500 місць у вигляді амфітеатру з балконом, яка вирізнялася чіткістю функціонального задуму й вишуканістю форм. Парадно вирішено центральний вестибюль і бічні сходи. Перекриття залізобетонні, баня у діаметрі 31 м, металева, засклена. Будинок облицьовано інкерманським білим вапняком, з якого висічено також скульптурні елементи головного фасаду (скульптори В. Козлов і Л. Дітріх).

Оформлений у стилі неокласицизму, що виражається в симетрії композиції, формі віконних прорізів другого поверху (тридільні, з арковими завершеннями і сандриками), у скульптурному фризі. Ці елементи у поєднанні з криволінійністю центрального об'єму створюють насичену пластику головного фасаду. По периметру трьох фасадів на фризі міститься скульптурна композиція на тему «Просвіта на Русі» (близько 200 фігур). Ділянка музею оточена високими чавунними ґратами, що повторюють огорожу розташованого поряд будинку Першої гімназії (архітектор О. Беретті; нині гуманітарний корпус Національного університету ім. Т. Шевченка). Під час реконструкції споруди огорожу було замінено на спрощену. Будинок відзначається виразністю композиції, новаторськими плануванням і конструктивним вирішенням, справжнім синтезом мистецтв. Є однією з кращих громадських будівель міста.

Урочисте відкриття музею під назвою «Педагогічний музей Цесаревича Олексія» відбулося 5 жовтня 1912 року. Музей ставив своїм завданням знайомити з найкращою постановкою навчально-виховного процесу, розвитком і сучасним станом педагогічної справи в Росії і за кордоном. Він мав колекції наочного приладдя для початкових, середніх і промислових навчальних закладів, предметів з архітектури, гігієни, фізичного виховання; збірку підручників російською та іноземними мовами; спеціальну педагогічну бібліотеку. Експозиція музею і кабінети наочного приладдя містилися на другому поверсі, бібліотека і читальня – на першому. Зразковий фізичний кабінет наочного приладдя музею був нагороджений великою золотою медаллю Всеросійської виставки 1913-го року у Києві. У виставочних залах музею на третьому поверсі, починаючи з 1912 року, щорічно відбувалися традиційні виставки картин київських художників. В аудиторіях музею проходили лекції кращих педагогів, недільні читання, концерти, а з червня 1913 року – літні курси для народних учителів.

У 1915-1916 роках музей був евакуйований до Курська. Після повернення експозиція не відновлювалася.

В 1913-1915 роках в будинку містилося також Київське товариство охорони пам'яток старовини й мистецтва (засновано у 1910 р.). Серед його членів були відомі громадські діячі та вчені, у т. ч. генерал-губернатор Ф. Трепов, цивільний губернатор О. Ігнатьєв, історики В. Іконников, Ф. Титов; історик-археолог Ю. Кулаковський; історик-фольклорист, етнограф М. Довнар-Запольський; літературознавець М. Петров; фольклорист, літературознавець, етнограф А. Лобода; археологи С. Вельмін, О. Ертель, І. Каманін, В. Хвойка; археолог, етнограф, мистецтвознавець М. Біляшівський; мистецтвознавці Г. Павлуцький, А. Прахов; історик, правознавець, археограф, етнограф О. Левицький та інші. Частину приміщень першого поверху займав музей товариства. Організатором і хранителем музею був О. Ертель. Матеріали його розкопок у Києві та на околицях створили основну частину колекцій музею. Збірка музею складалася з археологічних матеріалів доісторичного і давньоруського періодів – з предметів побуту, зброї, великого зібрання кахлів. Комплектувалася колекція знімків, планів, креслень, галерея портретів діячів Південно-Західного краю, щоденники, плани, креслення розкопок. У 1915 році колекції музею було перенесено на приватні квартири членів товариства. Під час Першої світової війни тут містилася майстерня з виготовлення протигазових респіраторів, проводилися військові заняття юних розвідників навчального округу.

У 1916-1917 роках двадцять з 30-ти приміщень Педагогічного музею займала Київська школа льотчиків-спостерігачів (перший-третій поверхи); на першому поверсі містилися також канцелярія інспектора народних училищ та Комітет надання допомоги пораненим і хворим воїнам зі своїми майстернями та складом. 2 жовтня 1916 року в будинку відбулося перше засідання Київського обласного педагогічного товариства, яке очолював вчений, педагог і громадський діяч В. Науменко (у 1917 році одночасно директор музею). Із вересня 1917 до серпня 1918 року директором Педагогічного музею був Грушевський Олександр Сергійович (1877-1943) – історик, літературознавець, приват-доцент університету св. Володимира (брат Михайла Грушевського); у серпні 1918 – лютому 1919 років – історик Добровольський Леонід Павлович (1867-1929).

Протягом 1917-1918 років тут працювала Українська Центральна Рада (УЦР) – вищий представницький орган України, утворений 3-7 березня 1917 р. з ініціативи Товариства українських поступовців, яка згодом заступила роль керівника українського національно-визвольного руху. На перших етапах політика УЦР спиралася на ідеї автономії і федералізму. Центральну Раду очолював видатний вчений, національний політичний і громадський діяч Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934). До квітня 1918 року він працював також у цьому будинку. 6-8 квітня 1917 року в будинку Купецького зібрання (тепер Національна філармонія) відбувся Всеукраїнський національний конгрес (близько 900 делегатів). На ньому було обговорено питання національно-територіальної автономії України, обрано новий склад УЦР у кількості 118 осіб на чолі з М. Грушевським. Його заступниками були відомі українські діячі В. Винниченко та С. Єфремов. Пізніше кооптовано нових членів. У серпні 1917 року зареєстровано 639 дійсних членів УЦР та четверо кандидатів. У цьому будинку відбулося дев'ять загальних зборів УЦР (Великі ради). Між зборами діяв спочатку Комітет Центральної Ради, реорганізований наприкінці червня у Малу Раду, яка формувала політику УЦР, розробляла законодавчі акти. Обидві ради були побудовані за фракційним партійним принципом. Найбільшою за кількістю була фракція українських есерів, але до січня 1918 року провідну роль відігравали українські соціал-демократи. 10 червня 1917 р. на другому Всеукраїнському військовому з'їзді у Міському театрі було оприлюднено 1-й Універсал УЦР, яким проголошено автономію України. 15 червня 1917 р. Комітет УЦР утворив Генеральний секретаріат – виконавчий орган Центральної Ради, що займався внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними та іншими справами. До вересня 1917 року він працював у цьому будинку, пізніше – у готелі «Савой» (вул. Хрещатик, 38; не зберігся). Першими генеральними секретарями обрано В. Винниченка (голова), X. Барановського, С. Єфремова, Б. Мартоса, С. Петлюру, В. Садовського, М. Стасюка, І. Стешенка, генеральним писарем – П. Христюка. У липні 1917 року Малою Радою був сформований повний склад Генерального секретаріату, до якого було введено додатково В. Голубовича, О. Зарубіна, М. Рафеса, О. Шульгина, створено також секретарства шляхів, торгівлі та промисловості, пошт і телеграфів, державного контролю, праці. Останнє у вересні обіймав К. Василенко. У серпні деякий час секретаріат очолював Д. Дорошенко. 29-30 червня 1917 року тут відбувалися переговори з міністрами російського Тимчасового уряду – О. Керенським, М. Терещенком, І. Церетелі щодо взаємовідносин двох урядів і країн. 3 листопада, після припинення повстання проти УЦР на Печерську в Києві, організованого більшовиками, та капітуляції штабу КВО – представника російського Тимчасового уряду – на об'єднаному засіданні виконкомів Рад робітничих і солдатських депутатів м. Києва Центральну Раду було визнано крайовою владою в Україні. 7 листопада УЦР проголосила 3-м Універсалом утворення Української Народної Республіки в складі федеративної Російської республіки, що знаменувало відродження української державності; 22 січня 1918 року четвертим Універсалом УЦР проголосила самостійність УНР. Проголошення незалежної суверенної української держави – не лише пік національного руху і найвищий момент державотворення країни. Він збігся з політичною кризою, обумовленою суперечками усередині УЦР, прорахунками її внутрішньої і зовнішньої політики, збройними повстаннями проти УЦР, наступом більшовицьких військ тощо. 25 січня Мала Рада та Рада народних міністрів (таку назву дістав Генеральний секретаріат після проголошення 4-го Універсалу) залишили Київ (перебували у Житомирі, потім — у Сарнах). У березні після підписання Брестської мирної угоди країнами Четверного союзу і договору з Австро-Угорщиною та Німеччиною про військову допомогу, УЦР повернулася до столиці разом з німецькими і австро-угорськими військами. 27-29 квітня 1918 року у залі засідань Педагогічного музею відбувалася сесія Малої Ради, на якій обговорювалася «Конституція Української Народної Республіки». 29 квітня засідання було розігнано німецькими військовими. УЦР припинила своє існування, здавши без опору владу П. Скоропадському, якого на Всеукраїнському з'їзді земельних власників проголосили гетьманом України. У травні-жовтні 1918 року в будинку розміщувалася також делегація у справі мирних переговорів з Росією на чолі з міністром юстиції С. Шелухіним, якого у вересні змінив сенатор П. Стебницький. Російську делегацію очолювали більшовики Д. Мануїльський і X. Раковський. Тут діяв також Комітет заснування Національної бібліотеки України.

23-29 січня 1919 році в цьому приміщенні відбувався Трудовий конгрес народів України. Він прийняв тимчасову Конституцію УНР й Універсал до українського народу, в якому висловлено довіру Директорії, оголосив об'єднання УНР із Західноукраїнською Народною Республікою в єдину («одноцільну») державу. В 1917-1919 роках у будинку проводили роботу українські партії. УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія, створена 1905 р.) займала провідне місце в уряді УЦР до поч. 1918 р.; заступником голови УЦР був Д. Антонович, генеральними секретарями і народними міністрами – соціал-демократи В. Винниченко, Д. Коліух, Б. Мартос, Л. Михайлов, С. Петлюра, В. Садовський, І. Стешенко, М. Ткаченко. В період гетьманату УСДРП була в опозиції до режиму. Лідери партії, насамперед В. Винниченко і С. Петлюра, були ініціаторами антигетьманського повстання і створення Директорії УНР (14 грудня 1918 р.), в уряді якої працювали члени партії А. Лівицький, І. Мазепа, Б. Мартос, В. Чехівський. У 1920 році організації УСДРП припинили своє існування в Україні. УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів, перші групи якої з'явилися у Києві в 1903-1904 рр.) відігравала провідну роль в УЦР, головою якої був член ЦК УПСР М. Грушевський. Перший уряд незалежної республіки – Раду народних міністрів – очолював есер В. Голубович. У травні 1918 р. партія розкололась, її ліве крило утворило УПСР (боротьбистів), перетворену 1919 року на УПСР (комуністів). Праве крило на чолі з В. Голубовичем, М. Залізняком, І. Лизанівським, М. Чечелем та ін. у серпні 1918 р. увійшло до блоку українських політичних партій – Українського національного союзу (лідери – В. Винниченко, А. Ніковський), який підготував створення Директорії. Представники партії входили до складу уряду Директорії, боролися проти встановлення радянської влади. Лідери правого крила з встановленням радянської влади емігрували, лівого –репресовані у 1921 і 1931 роках. УПСФ (Українська партія соціалістів-федералістів; утворена у квітні-червні 1917 року внаслідок реорганізації Української демократично-радикальної партії – УДРП) складалася переважно з представників інтелігенції. Видавала газету «Нова Рада». Лідери; С. Єфремов, Д. Дорошенко, М. Левицький, О. Лотоцький, Ф. Матушевський, А. Ніковський, В. Прокопович, Л. Старицька-Черняхівська, П. Стебницький, С. Шелухін, І. Шраг, О. Шульгин, Ф. Штейнгель та ін. Члени партії входили до складу УЦР, Малої Ради, Генерального секретаріату, Ради об'єднаних громадських організацій у Києві, були губернськими комісарами Тимчасового уряду, займали положення урядової партії за часів гетьманату і Директорії. Значна частина членів українських партій емігрувала. Ті, що залишилися, були засуджені за сфальсифікованими справами «Спілки визволення України» (1930) і «Українського національного центру» (1931). Деякий час у Педагогічному музеї містилася також Українська державна академія мистецтв, заснована у листопаді 1917 року. До Оргкомітету і першого складу академії входили голова УЦР М. Грушевський, літературознавець, генеральний секретар УЦР І. Стешенко, художники М. Бойчук, М. Бурачек, М. Жук, В. Кричевський, Ф. Кричевський, А. Маневич, О. Мурашко, Г. Нарбут.

З 1921 року тут розташовувався Пролетарський музей, з 1924 р. – Музей революції, у 1932-1935 рр. – облвиконком. У 1935-1937 рр. за проектом арх. П. Альошина було проведено реконструкцію будинку, внаслідок якої його розширено в глибину кварталу. До 1982 р. тут містився Київський філіал Центрального музею В. Леніна (пізніше – на вул. Хрещатик, 2). У 1995 році на фасаді будинку та вестибюлі встановлено бронзові меморіальні дошки на пошанування Української Центральної Ради (скульптори В. Сівко, М. Білик).

Нині – Будинок учителя та Педагогічний музей України.

Література: 1. Звід пам’яток історії та культури України. Київ. Кн.1 Ч.1. Київ.-К.1999. 2. Вікіпедія.

Інформація підготовлена Київським науково-методичним центром по охороні, реставрації та використанню пам’яток історії, культури і заповідних територій.

Головна сторінка